Війна – не кіно: післямова до Канського фестивалю

У травні на Лазуровому узбережжі Франції закінчився 75-й ювілейний Канський кінофестиваль. Одним з головних питань, яке під час події цікавило багатьох українських кіношників та журналістів, що взяли участь у ньому, було те, чи готові організатори та міжнародний кіносвіт до cancel Russia – відміни або повного ігнорування країни-агресора та її культури щонайменше на час війни. Відповіді поки що не на користь України.     

30 травня на Луганщині під час евакуації українських громадян росіяни був убитий французький оператор телеканалу BFMTV Фредеріка Леклерк Імхофф. За годину президент Франції Емануель Макрон написав на своїй сторінці у Facebook, що журналіст зазнав поранення, коли був змушений тікати на гуманітарному авто разом з цивільними «від російських бомб».

17 травня, коли на Лазуровому узбережжі Франції відкрився один з найпрестижніших кінофестивалів, в українській «Десні» вбили щонайменше 87 українських військових. Літаком з Києва до  найближчого до Канн аеропорту – приблизно три години. Отже, усього за три-чотири години від місць запеклих боїв та обстрілів ракетами була гламурна набережна Круазетт, світові кінозірки та величезні натовпи туристів, котрі хотіли побачити і сфотографувати бодай здалеку відомих кіноакторів.

І хоча на урочистому відкритті з онлайн-промовою виступив наш президент, війна в Україні не особливо змінює життя у Франції, зокрема і культурне.  Адже перший Канський фестиваль, запланований на 1 вересня 1939 року, після нападу Гітлера на Польщу був скасований організаторами і відновлений лише у 1946 році, після закінчення Другої світової.

Чайковський приїздив у Київ, але це був не Київ

Країна-агресор, ініціатор, теперішньої війни, на перший погляд, не була представлена у Каннах, а російським журналістам було відмовлено в акредитації. Однак вже на другий день фестивалю відбулась прем’єра стрічки  Кіріла Сєрєбрєнікова «Жена Чайковського» – про композитора, котрий за походженням був українцем. За сюжетом він навіть приїжджає до Києва, хоч як у приватній розмові зазначив один з британських журналістів, котрий переглянув фільм, «не було помітно, що це Київ, це були просто кімнати будинку».

Не було помітно і те, що Серебряніков засуджує війну: його «нет войне» надто загальне. А коментар про потребу співчуття та допомоги російським солдатам, що воювали проти України, може вважатися схваленням російської агресії. Серебряніков – друг Суркова і його ніби політичний  «домашній арешт» був надто дивним, адже під час нього він зняв щонайменше дві картини. І все-таки у Каннах він отримав червону доріжку і прес-конференцію як «опальний» режисер (хоча до таких він звісно не належить).

Організатори фестивалю, напевне, висловили у такий спосіб поширену ліберальну позицію: ми проти «злочинної влади», а не опозиційної російської культури. Тобто де факто під час війни Канни не відмінили російську культуру, а дали їй зелене світло, дозволяючи таким чином країні-агресору і далі позитивно себе позиціонувати на міжнародній інтелектуальній арені.

А от справжнім ляпасом Україні можна вважати вручення Сергію Лозниці у такий час нагороди France Culture за внесок у кіномистецтво. Білорус за походженням Лозниця, котрий чомусь продовжує називати себе українським режисером через те, що колись мешкав у Києві, давно живе у Німеччині та ніколи не відвідував теперішні місця російських військових злочинів, свою промову використав не на підтримку України, а на захист російської культури, якій абсолютно нічого не загрожує. У той час як росіяни бомблять українські музеї та вбивають українських митців та їхніх близьких.

За кілька днів до цього українським павільйоні було проведено дискусію «Відміна російської культури: кіно як інструмент російської пропаганди і війни», одним з головних спікерів якої виступив Андрій Халпахчі. Зокрема, увагу присутніх було звернено на те, що задовго до війни російське кіно зображувало українців та інші національності відсталими і мершовартісними («Брат», «Тарас Бульба», «Крим»). Ті месседжі, які добре  прочитуються українцями і обурюють їх, на жаль, були мало зрозумілі західному світу.

Подія була дуже змістовною, та вона не отримала потужного розголосу і великої аудиторії  або через недостатню ПР-підтримку, або через те, що іноземні кіношники та журналісти були занурені у фестивальне життя. А війна в Україні вочевидь не є важливим питанням в їхній картині світу. Незважаючи на кількахвилинні овації та теплий прийом двох українських фільмів – «Памфір» та «Бачення метелика», які були представлені у двох паралельних конкурсних програмах. Незважаючи на активний збір коштів та значну фінансову підтримку української кіногалузі.  

Західний світ та російські олігархі ідуть на дно

Несподівано і досить випадково слово за Україну замовив відомий американський актор Вудді Херельсон. Це відбулося ще до того, як гротескна комедія/драма “Triangle of Sadness” шведського режисера Рубена Естлунла, де він зіграв одну з головних ролей, отримала головний приз фестивалю - Золоту пальмову гілку.

"Трикутник печалі" Рубена Ослунда - про світ, який іде на дно

Нагадаємо, що фільм-переможець починається як пародія на світ моди та соцмереж, в якому живе молода пара з модельного бізнесу. А «Трикутник печалі» у перших сценах – це мімічна зморшка між бровами над носом, яку часто імітують моделі та фотосесій. Одного дня хлопець і дівчина вирушають у круїз на розкішній яхті, що зібрала туристів-багатіїв з усього світу. Згодом глядачі розуміють: судно чекає катастрофа, разом з усіма пасажирами та їхніми цінностями – моральними та матеріальними.

У стрічці Херельсон грає капітана-антикапіталіста: разом з російським олігархом, гостем яхти, який теж розчарований у цінностях сучасного світу, він не лише «не помічає» сигналів незворотної катастрофи, а й своєю бездіяльністю і пиятикою сприяє їй.   хоча фільм знімався задовго до війни з перервами на коронавірус, у теперішній ситуації він є ніби пророчим: добробут впорядкованого західного світу може щохвилини закінчитися крахом.

На прес-конференції Хеарельсон натякнув, що війни відбуваються з мовчазної згоди капіталістичної еліти, поставивши війну в Афганістані, В’єтнамі, Іраку та Україні в один ряд. У  самому фільмі звучать марксистські цитати, зокрема і про заробіток на війні. З одного боку, це добре, що у гламурних Каннах піднято теми війни та її осуду. З іншого боку, існує імовірність, що іноземна аудиторія може сприйняти війну в Україні як черговий переділ територій і заробіток на війні сильними світу цього, знімаючи такими чином відповідальність з росії за геноцид українського народу та звірства, катування, котрі протирічать будь-яким законам війни і цивілізованого європейського світу.

Адже попри антивоєнні значки, жовто-блакитні кольори та заклики припинити війну та підтримати Україну, особливу відзнаку Канського фестивалю документального фільму "Маріуполіс 2" загиблого литовського режисера Мантаса Кведарачавичусасеред – серед його іноземних учасників не так багато тих, хто знає і розуміє, що таке реальна, а не кіношна війна.